Свій початок гірська справа (а саме до неї відносять і професію шахтаря) бере у XV столітті, коли люди починають видобувати різну руду з надр землі. У XVIII столітті відбувається бурхливий розвиток галузі: відкриваються нові родовища, оцінюються їхні можливості та перспективи. Саме тоді з’являються і перші шахтарі. Слово «шахтар» походить від німецького «schacht» – підприємства, де провадиться видобуток корисних підземних копалин.
Здебільшого люди з великою повагою ставляться до професії шахтаря, але далеко не всі погодяться ними стати. Небезпека і тяжкі умови праці роблять одну із престижних у ХХ столітті професій досить непривабливою у наші дні.
Шахтарську справу традиційно прийнято асоціювати з тяжкими умовами праці, значними фізичними навантаженнями, серйозною шкодою для здоров’я і, на жаль, потенційним ризиком для життя. Оскільки, вуглевидобувні підприємства в Україні найчастіше працюють за застарілими технологіями, це ще більше ускладнює й без того невтішне становище шахтарів.
Для того, аби дізнатися, як трансформувалась ця професія за останні 60 років, ми опитали самих шахтарів про їх бачення та досвід у становленні власної спеціальності. Це цікаво, з точки зору порівняльного аналізу, адже процес розвитку України, Німеччини та Росії різний, а тому й ставка на корисні копалини та розвиток галузей і професій у цьому секторі може кардинально різнитися.
*Довідка: Львівсько-Волинський вугільний басейн розташований на північному заході України у верхній течії річки Західний Буг і є південно-східною частиною Люблінського вугільного басейну, що знаходиться на території Польщі. Площа Львівсько-Волинського вугільного басейну – 1400 квадратних кілометрів, протяжність 190 км, середня ширина приблизно 60 км. Балансові запаси вугілля — близько 970 млн. тон. Загальні запаси вугілля тут не перевищують 1 % від розвіданих у державі, глибина залягання — 300-650 м, потужність пластів — 0,5-1,0 м, видобувають 14 млн. тон вугілля. Порівняно з Донбасом загальні показники якості вугілля нижчі, воно характеризується меншою теплотворністю та більш високою зольністю.
Розвиток цієї вугільної бази сприяв поліпшенню паливного балансу Західного регіону України, формуванню нових промислових комплексів, виникненню міських поселень (м. Червоноград, м. Нововолинськ). Запаси вугілля невеликі, тому передбачалося, що у басейні працюватимуть тільки 2 шахти з 15 діючих (станом на 2018 рік діючими є 9 шахт). Значну частину вугілля цього басейну використовують Бурштинська та Добротвірська теплові електростанції, невелика частка його і зараз вивозиться до Білорусі.
І так, ми спробували дізнатися, як бачать розвиток та трансформацію власної професії шахтарі Червонограда. Нам дуже пощастило, адже ми мали змогу поговорити з цілою шахтарською династією, батьком та сином – Володимиром і Олександром, і дізнатися, що думають вони про становище гірників крізь призму часу.
Син Олександр говорить, що робота на шахті “престижна, заробітна плата хороша, ну і швидкий вихід на пенсію по стажу”. Окрім цього, у нього дід, батько, дядько працювали на шахті, також там працює і теща. “Тато був ГРОВом, дідо був ГРОВом і я став ГРОВом. Ну це передалось як спадок…”. Для Володимира основним стимулом в обрані професії гірника виявилось матеріальне забезпечення, адже йому потрібно було утримувати дружину та двох дітей.
“Якщо взяти за приклад Червоноград, то це місто шахтарів, куди б ти не глянув всюди працюють шахтарі. Хоч мій батько не працював на шахті, але з шахтою був постійно пов’язаний… Що мене підштовхнуло йти на шахту? Це хлопці, що прийшли щойно з армії, недовго попрацювавши отримали квартири… Більша була зарплатня + престиж. Попрацювавши два роки на ВШТ, діти підростають, потреби зростають, довелося перенавчатися на ГРОВа – це все пов’язано з матеріальним, з грошима”.
Оскільки, технології не стоять на місці, то нас цікавило й питання про новітнє оснащення шахт: чи змінювалося обладнання впродовж десятиліть? Володимир зазначає: “те, що було раніше, комплекс 88-89, він є і зараз… Комбайн ходить, бігає по гребіню, а не по ланцюгу, а це велика різниця… ми йдемо від травматизму ланцюгом…”. А його син додає: “Обладнання ще з тих часів коли починав працювати мій батько, але воно переходить через Нововолинське РМЗ – це завод, що займається відновлюванням цього обладнання. Деякі запчастини замінюються капітально, але більшість з них в такому ж самому стані, що і були раніше”. Через це таке ставлення до техніки, на думку більшості працівників, ситуація з травматизмом на шахті залишається великою проблемою.
Кажуть шахтарі й про “професійні захворювання” пов’язані з шахтарською професією.
“Мене вивели з шахти на пенсію по стану здоров’я – у мене радикуліт. Сире середовище, постійний протяг. Присутність води та навантаження, адже не завжди працює лебідка, і тоді ти використовуєш людську силу та можеш щось собі порушити. За весь цей час, що я пропрацював – я отримав радикуліт”, – скаржиться Володимир.
Якщо брати до уваги сьогоднішній стан розвитку професії, то варто відзначити, що заробітна плата суттєво зросла, але держава надалі не піклується про гірників: “Зарплата підвищилась. Кардинально, порівняно за 8 років мого робочого стажу. Держава взагалі не піклується, пускаючи все на самотік. Від того трапляються затримки заробітних плат до 2 місяців”. Для пенсіонері-регресників, яким, до речі, пенсію не затримують, також важливо, щоб теперішні шахтарі вчасно отримували зароблені гроші, аби їхня професія цінувалася та вважалася престижною: “Шахтарю потрібна сама малість. Ти відпрацював місяць, дайте людині зарплату. Те, що людина заробила – дай їй! Адже за спиною у нього сім’я. Її потрібно якось годувати, одягати, платити квартплату. Все залежить від заробітної плати. Дайте гроші, і шахта сама буде підійматися. Зарплата, зарплата, зарплата!”
Щодо майбутнього шахтарської професії та розвиток регіону загалом, шахтарі думають неоднозначно. Олександр зауважує: “Моя шахта давним-давно підлягає закриттю. А стосовно регіону – то залишиться 1-2 шахти, тому потрібно будувати нові заводи, бо ще 5-10 років і регіон почне вимирати. Щодо територій – то вони переважно стають болотяною місцевістю, про яку ніхто не дбає і нічого не думає з нею робити. Перспектив там щось зробити – немає.”
Не так песимістично на це дивиться його батько, Володимир: “Наш регіон – це відголоски покладів вугілля, що розміщенні в Польщі та Чехії, а в нас – залишки. Цю галузь розвивали не так через вугілля, як для збільшення населення, притік свіжої крові. Це прикордонна зона. Радянській владі тут потрібен був вплив. Що стосується закриття шахт, це звичайно стане негативним для Червонограда, адже, місто зав’язане на шахтах. Галузі, які б давали хорошу зарплату відсутні. Заводи існують, але як такі не працюють. Місто не буде вмирати, але погане відлуння звісно буде… Наприклад на териконах, можна було б висадити дерева та облаштувати парк. Але для цього треба обсипати територію глиною й землею від пожеж. А тієї території, де пройшла лава, є велика ймовірність затоплення. Там тобі нічого не допоможе… Це колосальні витрати, гроші на вітер. Будувати великі будівлі там не можна, а торгові центри, спортивні парки, або просто парки – можливо… Це все можна робити, але хто цим буде займатися?”
Шахтарська професія – це щоденна боротьба з перепонами: чи то тими, що ставить перед цими сильними духом людьми держава, чи тими, що ставлять вони самі перед собою. Це боротьба зі страхами, боротьба за справедливість, боротьба за престиж професії. Хоча насправді, шахтарям потрібно не так багато: щоб вчасно виплачувалася заробітна плата та, щоб держава про них піклувалася і не кидала напризволяще. У разі закриття шахт, щоб забезпечила робочими місцями, або запропонувала інші можливості, адже, за плечами багатьох стоять сім’ї, які напряму залежать від батька чи матері, які обрали цю нелегку професію.
Сподіваємося, ті хто наділені державною владою зможуть обрати правильний шлях розвитку вугільної промисловості. Ми маємо яскраві приклади Німеччини, Великобританії та інших країн Європейського Союзу, але єдиною цінністю є людина. І спершу ми повинні враховувати її потреби й інтереси, та намагатися зробити так, щоб зменшити шкоду для неї приймаючи важливі рішення для подальшого розвитку і творення держави.
