Автор: Coal2019

Я розповідатиму про різні рівні молодіжної роботи та їхню структуру, оскільки я активно працюю з молоддю, і ця сфера лежить мені близько до серця. Особливо в контексті налагодження міжнародного порозуміння та неформальної освіти.

Міжнародний рівень:

Управління міжнародної молодіжної роботи Федеративної Республіки Німеччина (IJAB e.V.) Https://www.ijab.de/aktuell/

Як спеціалізований офіс, IJAB сприяє та організовує міжнародну співпрацю з країнами Європи та світу.

IJAB реалізовує проекти з питань молодіжної політики з міжнародними партнерами, підтримує обмін ноу-хау у сфері дитячих та молодіжних послуг, а також учасників мереж у Німеччині та за кордоном. Молодь організація консультує про перебування за кордоном та можливості фінансування. IJAB працює від імені Федерального міністерства у справах сім’ї, літніх людей, жінок і молоді, Європейської комісії, її членів та інших зацікавлених сторін.

Європейський рівень:

Хто такі Молодь для Європи (YOUTH for Europe)? https://www.jugendfuereuropa.de/

Молодь для Європи – організація, яка створена за поданням Федерального міністерства у справах сім’ї, літніх людей, жінок і молоді (BMFSFJ) та уповноважена Європейською Комісією (Генеральним директоратом з освіти та культури) реалізовувати такі проекти співпраці, як Erasmus + Молодь в дії (2014 – 2020 рр.), та співпрацює з Національним агентством Європейський корпус солідарності (2018 – 2020) відповідно до своїх керівних принципів.

Федеральний і регіональний рівні:

Сьогодні робота з молоддю здійснюється відповідно до § 11 Восьмої книги соціального права в Німеччині, та є прямим обов’язком Федерального міністерства дітей та молоді (BMFSFJ) https://www.bmfsfj.de/

Німецьке федеральне молодіжне кільце https://www.dbjr.de/

представляє інтереси дітей та підлітків. Воно проводить лобістську роботу (наприклад, проект Juleica, мова про який піде нижче). Як робоча група молодіжних асоціацій та державних молодіжних колективів у Німеччині, ми є сильною мережею. Близько шести мільйонів дітей та підлітків залучені до роботи таких молодіжних асоціацій. Молодіжні асоціації – це місця, де діти та підлітки відчувають підтримку одне одного, навчаються, активно займаються організацією свого дозвілля. У дискусіях з керівниками виконавчої влади політики ми відкрито і голосно говоримо про те, що цікавить молодь. Ми представляємо різноманітність проблематики, яку цікавляться молоді люди, їхні вимоги до парламенту, уряду та громадськості. Ми боремося за таку молодіжну політику, яка дозволяє молодим людям діяти, дає їм можливість рости, дає свободу, і підтримує їх особистісний розвиток..

Молодіжні служби в Німеччині:

Німецька молодіжна служба є організаційною одиницею місцевого самоврядування, юридичні основи якої можна знайти у Восьмій книзі соціального права (SGB VIII) – Дитяче та молодіжне забезпечення.

Існують різні форми молодіжної роботи, а саме

– “пропозиції для учасників”

– “відкриті пропозиції”

– “пропозиції, орієнтовані на громаду”.

З одного боку, це асоціативно пов’язані пропозиції молодіжних організацій, з іншого – робота з молоддю в молодіжних клубах, молодіжних центрах, хабах, а також це пропозиції, орієнтовані на громаду, які сприяють поліпшенню житлового середовища дітей, молоді та сімей. Працюють з молоддю як державні, так і недержавні – громадські організації.

Робота з молоддю все більше утверджується в Німеччині після сім’ї та школи як “третій стовп виховання”. Соціально-політична тенденція спрямована на створення мереж та співпрацю, особливо налагодження взаємозв’язку між молодіжною роботою та школою (шкільна соціальна робота), а також батьками.

Існують штатні та позаштатні працівники, які займаються  з молоддю:

– вони, наприклад, зайняті у молодіжних клубах, мають фахову підготовку; це можуть бути педагоги або соціальні педагоги.

– волонтери/нештатні працівники повинні завершити навчання на фах, схожий до молодіжного працівника, щоб отримати молодіжну картки (Juleica https://www.juleica.de/1.0.html), а також успішно скласти курс першої домедичної допомоги.

 Неформальна освіта може також сприяти зростанню добробуту вугільних регіонів, їх трансформації та стабільності.

Можливості для молоді у регіоні Лаузітц.

Фабрика культури у місті Гоєсверда https://www.kufa-hoyerswerda.de/

Фабрика культури є соціально-культурним центром міста Гоєсверда. До проектів фабрики долучаються всі мешканці міста. Тут займається міським розвитком і трансформацією, а також майбутнім міста, населення якого стрімко скорочується з 1990-х років. Основне питання, вирішенням якого займається організація – це як поліпшити якість міста.

Проекти організації. Розмальована панелька (2009 р.):

Проект “Розмальована панелька” – будинок у місті Гоєсверда, який планували знести, де більше 300 художників, також дітей і підлітків, вдихнули в будівлю життя своїми кольоровими і творчими ідеями. Мені подобається згадувати цей процес, учасником якого я також був.

Проект “Тайм-аут. Роздуми про Гоєсверду” (2012 р.)

Це теж був проект трансформування старого панельного будинку перед знесенням. Тут було відкрито Лабораторії майбутнього, де існують різні лабораторії-кімнати з багатьма цікавими ідеями для розвитку міста і його майбутнього. Особливо мені сподобалися проекти з дітьми та підлітками. Загалом, там було 7 лабораторій: щастя, культури, освіти та туризму, житла, та інші.

    Дитяча та молодіжна ферма Гоєсверди, ХСЦ

https://www.csb-miltitz.de/

Саме на цій фермі минуло моє дитинство за часів НДР, а в 90-х роках вона стала дитячо-юнацькою фермою Гоєрсверди. Пізніше і Християнсько-соціальним центром (ХСЦ). Дитячо-юнацька ферма поділена на зони де діти доглядають і вивчають навколишнє середовище, природу і природокористування; садівництво, ремесла, сільське господарство / добробуту тварин, а також зону, де вчать сорбську мову і багато всього іншого. Це чудове місце для дітей, підлітків та їх сімей. З 2013 року до початку 2015 року я проходив тут свою практику під час навчання на здобуття спеціальності садового терапевта.

Що стосується подальшого розвитку регіону Лаузітц, то міжнародне порозуміння та робота з молоддю на різних рівнях є дуже важливим для сталого розвитку регіону. Це показує і наш проект, через формування дружби і міжкультурного обміну. Так ми досягнемо всіх 17-ти цілей сталого розвитку!

Питання освіти і доступу до неї є одним з найбільш нагальних сьогодні. Саме знання дають нам можливість опановувати певну професію, знайти себе у житті та мати достойне життя. А що робити, коли ти живеш у доволі депресивному регіоні? Якщо освіта, яку пропонують тобі у місці твого проживання є недостатньою для повної реалізації свого потенціалу? Тоді у хід йде неформальна освіта.

Неформальна освіта – це особливий вид організованої навчальної діяльності, що відбувається за межами системи формальної освіти та може відбуватися протягом усього життя.

Саме завдяки особливим підходам до навчання, розуміння та інтерпретації нових знань ми стаємо більш конкурентоспроможними на сучасному ринку праці та розвиваємо свої «soft skills» або «м*які навички» – неакадемічні знання, наприклад, комунікаційні чи соціальні.

Окей. З поняттями завершили. Тепер звернемось до географії: де є найбільше можливостей для розвитку? Правильно: у великих містах, обласних та районних центрах, особливо, коли вони близько до столиці (пам*ятаємо, що всі дороги ведуть до Києва…ой, до Риму). А що ж відбувається у більш віддалених і не таких розвинених регіонах? От, наприклад, промислових, де основою є праця на заводі та професійно-технічна освіта, яка гордо передається із покоління в покоління. Які ж можливості розвиватись у молоді, яка проживає на теренах вугільних регіонів? Там для чоловіка робота на шахті одна з небагатьох можливостей вижити. Як можна спонукати молодь залишатися у рідних містах і містечках, а не їхати за кордон у пошуку кращої долі?

Ми намагались з’ясувати чи все так погано і чи справді все настільки депресивно.

Найбільш впливовими в сфері неформальної освіти в Україні є громадські організації (ГО), які кооперуються з місцевими органами влади. Найчастіше це установи освіти і культури. Для кращого впровадження неформального навчання створюють молодіжні центри, їх також називають хабами – простори для проведення часу та організації безкоштовних і доступних для всіх заходів. Особливо важливі такі простору для невеликих, віддалених від обласного центру міст, де у молоді часто немає можливості з користю проводити час після школи або вишу, і взагалі організовувати цікаве дозвілля. В Україні більше 50 молодіжних центрів, 18 з яких розташовані в Донецькій області, містах Червоноград та Нововолинськ. Більше про мережу молодіжних центрів та неформальній освіті в українських вугільних регіонах можна прочитати тут.

У Росії неформальна освіта розвинена більшою мірою в комерційному секторі, а це означає, що вона доступна не всім. Приватні освітні організації пропонують безліч послуг: від вивчення іноземних мов і танців, до вузькоспеціалізованих професійних тренінгів. Є й державні безкоштовні програми, але їх вибір сильно обмежений. Не кожен відповідає критеріям, за якими відбирають учнів. Наприклад, у студентів і школярів в цій сфері більше можливостей, оскільки ці програми в основному розробляють для них. Такими прикладами є: організація  «Бізнес-молодість», курси журналістики, фотографії і так далі. Але чим старша людина, тим менше у неї шансів потрапити в програму неформальної освіти. Це означає, що неформальну систему освіти в Росії необхідно реформувати і розвивати.

У Німеччині є більше можливостей розвиватися, оскільки в цій країні неформальна освіта доступніша. Важливо зрозуміти, які у людини є таланти, щоб розвивати свої навички та вміння.

“Неформальна освіта відкриває нові можливості. Важливо також бути готовим до цих нових можливостей, бо вони, як наслідок, можуть допомогти відшукати своє покликання. Особливо важливим для мене була участь в програмі Європейського Союзу Ерасмус + “Молодь в дії”, – розповів учасник проекту Тоні Венігер.

“За підсумками програми видають підтверджують сертифікати. Цей документ визнають в суспільстві, він допомагає, наприклад, отримати стипендію на бажаний напрям навчання. Неформальна освіта допомогла мені знайти свій шлях і впевнено рухатися вперед”, – додав Тоні.

НЕФОРМАЛЬНА ОСВІТА В НІМЕЧЧИНІ

НЕФОРМАЛЬНА ОСВІТА В УКРАЇНІ

НЕФОРМАЛЬНА ОСВІТА В РОСІЇ

Свій початок гірська справа (а саме до неї відносять і професію шахтаря) бере у XV столітті, коли люди починають видобувати різну руду з надр землі. У XVIII столітті відбувається бурхливий розвиток галузі: відкриваються нові родовища, оцінюються їхні можливості та перспективи. Саме тоді з’являються і перші шахтарі. Слово «шахтар» походить від німецького «schacht» – підприємства, де провадиться видобуток корисних підземних копалин.

Здебільшого люди з великою повагою ставляться до професії шахтаря, але далеко не всі погодяться ними стати. Небезпека і тяжкі умови праці роблять одну із престижних у ХХ столітті професій досить непривабливою у наші дні.

Шахтарську справу традиційно прийнято асоціювати з тяжкими умовами праці, значними фізичними навантаженнями, серйозною шкодою для здоров’я і, на жаль, потенційним ризиком для життя. Оскільки, вуглевидобувні підприємства в Україні найчастіше працюють за застарілими технологіями, це ще більше ускладнює й без того невтішне становище шахтарів.

Для того, аби дізнатися, як трансформувалась ця професія за останні 60 років, ми опитали самих шахтарів про їх бачення та досвід у становленні власної спеціальності. Це цікаво, з точки зору порівняльного аналізу, адже процес розвитку України, Німеччини та Росії різний, а тому й ставка на корисні копалини та розвиток галузей і професій у цьому секторі може кардинально різнитися.

*Довідка: Львівсько-Волинський вугільний басейн розташований на північному заході України у верхній течії річки Західний Буг і є південно-східною частиною Люблінського вугільного басейну, що знаходиться на території Польщі. Площа Львівсько-Волинського вугільного басейну – 1400 квадратних кілометрів, протяжність 190 км, середня ширина приблизно 60 км. Балансові запаси вугілля — близько 970 млн. тон. Загальні запаси вугілля тут не перевищують 1 % від розвіданих у державі, глибина залягання — 300-650 м, потужність пластів — 0,5-1,0 м, видобувають 14 млн. тон вугілля. Порівняно з Донбасом загальні показники якості вугілля нижчі, воно характеризується меншою теплотворністю та більш високою зольністю.

Розвиток цієї вугільної бази сприяв поліпшенню паливного балансу Західного регіону України, формуванню нових промислових комплексів, виникненню міських поселень (м. Червоноград, м. Нововолинськ). Запаси вугілля невеликі, тому передбачалося, що у басейні працюватимуть тільки 2 шахти з 15 діючих (станом на 2018 рік діючими є 9 шахт). Значну частину вугілля цього басейну використовують Бурштинська та Добротвірська теплові електростанції, невелика частка його і зараз вивозиться до Білорусі.

І так, ми спробували дізнатися, як бачать розвиток та трансформацію власної професії шахтарі Червонограда. Нам дуже пощастило, адже ми мали змогу поговорити з цілою шахтарською династією, батьком та сином – Володимиром і Олександром, і дізнатися, що думають вони про становище гірників крізь призму часу.

Син Олександр говорить, що робота на шахті “престижна, заробітна плата хороша, ну і швидкий вихід на пенсію по стажу”. Окрім цього, у нього дід, батько, дядько працювали на шахті, також там працює і теща. “Тато був ГРОВом, дідо був ГРОВом і я став ГРОВом. Ну це  передалось як спадок…”. Для Володимира основним стимулом в обрані професії гірника виявилось матеріальне забезпечення, адже йому потрібно було утримувати дружину та двох дітей.

“Якщо взяти за приклад Червоноград, то це місто шахтарів, куди б ти не глянув всюди працюють шахтарі. Хоч мій батько не працював на шахті, але з шахтою був постійно пов’язаний… Що мене підштовхнуло йти на шахту? Це хлопці, що прийшли щойно з армії, недовго попрацювавши отримали квартири… Більша була зарплатня + престиж. Попрацювавши два роки на ВШТ, діти підростають, потреби зростають, довелося перенавчатися на ГРОВа – це все пов’язано з матеріальним, з грошима”.

Оскільки, технології не стоять на місці, то нас цікавило й питання про новітнє оснащення шахт: чи змінювалося обладнання впродовж десятиліть? Володимир зазначає: “те, що було раніше, комплекс 88-89, він є і зараз… Комбайн ходить, бігає по гребіню, а не по ланцюгу, а це велика різниця… ми йдемо від травматизму ланцюгом…”. А його син додає: “Обладнання ще з тих часів коли починав працювати мій батько, але воно переходить через Нововолинське РМЗ – це завод, що займається відновлюванням цього обладнання. Деякі запчастини замінюються капітально, але більшість з них в такому ж самому стані, що і були раніше”. Через це таке ставлення до техніки, на думку більшості працівників, ситуація з травматизмом на шахті залишається великою проблемою.

Кажуть шахтарі й про “професійні захворювання” пов’язані з шахтарською професією.

“Мене вивели з шахти на пенсію по стану здоров’я – у мене радикуліт. Сире середовище, постійний протяг. Присутність води та навантаження, адже не завжди працює лебідка, і тоді ти використовуєш людську силу та можеш щось собі порушити. За весь цей час, що я пропрацював – я отримав радикуліт”, – скаржиться Володимир.

Якщо брати до уваги сьогоднішній стан розвитку професії, то варто відзначити, що заробітна плата суттєво зросла, але держава надалі не піклується про гірників: “Зарплата підвищилась. Кардинально, порівняно за 8 років мого робочого стажу. Держава взагалі не піклується, пускаючи все на самотік. Від того трапляються затримки заробітних плат до 2 місяців”. Для пенсіонері-регресників, яким, до речі, пенсію не затримують, також важливо, щоб теперішні шахтарі вчасно отримували зароблені гроші, аби їхня професія цінувалася та вважалася престижною: “Шахтарю потрібна сама малість. Ти відпрацював місяць, дайте людині зарплату. Те, що людина заробила – дай їй! Адже за спиною у нього сім’я. Її потрібно якось годувати, одягати, платити квартплату. Все залежить від заробітної плати. Дайте гроші, і шахта сама буде підійматися. Зарплата, зарплата, зарплата!”

Щодо майбутнього шахтарської професії та розвиток регіону загалом, шахтарі думають неоднозначно. Олександр зауважує: “Моя шахта давним-давно підлягає закриттю. А стосовно регіону – то залишиться 1-2 шахти, тому потрібно будувати нові заводи, бо ще 5-10 років і регіон почне вимирати. Щодо територій – то вони переважно стають болотяною місцевістю, про яку ніхто не дбає і нічого не думає з нею робити. Перспектив там щось зробити – немає.”

Не так песимістично на це дивиться його батько, Володимир: “Наш регіон – це відголоски покладів вугілля, що розміщенні в Польщі та Чехії, а в нас – залишки. Цю галузь розвивали не так через вугілля, як для збільшення населення, притік свіжої крові. Це прикордонна зона. Радянській владі тут потрібен був вплив. Що стосується закриття шахт, це звичайно стане негативним для Червонограда, адже, місто зав’язане на шахтах. Галузі, які б давали хорошу зарплату відсутні. Заводи існують, але як такі не працюють. Місто не буде вмирати, але погане відлуння звісно буде… Наприклад на териконах, можна було б висадити дерева та облаштувати парк. Але для цього треба обсипати територію глиною й землею від пожеж. А тієї території, де пройшла лава, є велика ймовірність затоплення. Там тобі нічого не допоможе… Це колосальні витрати, гроші на вітер. Будувати великі будівлі там не можна, а торгові центри, спортивні парки, або просто парки – можливо… Це все можна робити, але хто цим буде займатися?”

Шахтарська професія – це щоденна боротьба з перепонами: чи то тими, що ставить перед цими сильними духом людьми держава, чи тими, що ставлять вони самі перед собою. Це боротьба зі страхами, боротьба за справедливість, боротьба за престиж професії. Хоча насправді, шахтарям потрібно не так багато: щоб вчасно виплачувалася заробітна плата та, щоб держава про них піклувалася і не кидала напризволяще. У разі закриття шахт, щоб забезпечила робочими місцями, або запропонувала інші можливості, адже, за плечами багатьох стоять сім’ї, які напряму залежать від батька чи матері, які обрали цю нелегку професію.

Сподіваємося, ті хто наділені державною владою зможуть обрати правильний шлях розвитку вугільної промисловості. Ми маємо яскраві приклади Німеччини, Великобританії та інших країн Європейського Союзу, але єдиною цінністю є людина. І спершу ми повинні враховувати її потреби й інтереси, та намагатися зробити так, щоб зменшити шкоду для неї приймаючи важливі рішення для подальшого розвитку і творення держави.

• 

• 

Гугл каже, що Донбас – це Україна, ракова пухлина, фільм Сергія Лозниці, пральна машина … Прояснюють ці позиції хоч щось? Чому ми так мало знаємо про один з найбільш урбанізованих регіонів світу? Про його персональної історії, історії його жінок, дітей, історії виснажливої шахтарської праці.

Зараз у нас є можливість говорити про те, що довгий час було підпорядковано стереотипам і міфам. Про тих, хто обрастали неймовірними історіями, самі ставали джерелами цих історій і змушували вірити в них весь навколишній світ. Ми будемо говорити про шахтарів. Про те, які вони насправді – люди, які проводять під землею третину свого життя.

Щороку в Україні проходять десятки масштабних фестивалів, на які з’їжджаються представники різних держав, професій, статей і соціального статусу, діяльність яких висвітлюють газети, телебачення і радіостанції. Про цей фестиваль написала тільки одна інтернет-газета районного масштабу, але для міста, в якому він пройшов – це подія, що вплинула на багато що.

Маленькі шахтарські міста – яскраві ілюстрації останків минулого. Культурне життя тут зупинилося на ентузіазмі тих робітниць, які ще працюють в Будинках Культури. Міські заходи, як однояйцеві близнюки – вишиванки, дитяча самодіяльність, ведучий зі шкіряною папкою і гори пляшок, які сором’язливо ховають свої горлечка в металевих сміттєвих урни.

І немає, більше не існує ніяких альтернатив. Культурне життя – на задвірках, а на перших шпальтах – проблеми з невиплатою зарплат, високі ціни на комуналку і новий курс долара.

Перший фестиваль став абсолютно унікальною подією в місті. І наступний – той, про який піде мова – вже був повний очікувань, адже планка була поставлена.

Обурювало все: відсутність сцени, людини зі шкіряною папкою, алкоголю і те, що дія відбувалася одночасно в декількох куточках старого парку – парку, в якому вже понад 15 років гуляли тільки собаки, зрідка захоплюючи з собою господарів. Але гості івенту не знали, що організатори поставили нездійсненне завдання – змінити стереотипи про безкультур’я і стереотипність шахтарів і підключили для цього не тільки жителів міста, а й інші частини України.

Організатори кажуть, що було страшно. Страшно, що ті, хто звикли до свят на «головній площі» не прийдуть в старий, занедбаний парк. Що звиклі до тиші жителі спального району будуть проти гучної музики, а з імпровізованих урн вранці знову будуть сором’язливо визирати горлечка скляних пляшок.

Але стереотипи було знищено ще на першому фестивалі. А в цей раз місто знову побачило, що відпочинок – це коли діти разом з батьками, це коли ведучі свята – в центрі подій, коли дорослі готують вареники, а діти їх продають, коли за безкоштовним мохіто формується культурна, розуміюча черга, а потім гості фестивалю допомагають відносити парти в найближчу школу …

«Ще ніколи за один день я не чула стільки слів «дякую». Напевно, це були мої найкорисніші вихідні»- поділилася своїми враженнями одна з місцевих майстринь фестивалю.

Сьогодні все частіше в маленьких шахтарських містечках сірі ліхтарні стовпи прикрашають яскраві афіші майбутніх фестивалів. Все частіше замість того, щоб провести вечір в компанії алкоголю та азартних ігор, шахтарі та їхні родини роблять інший вибір. У моду входять безалкогольні напої, усвідомлений підхід до життя, настільні ігри та сімейні турніри по Скрабблу. У розмовах все також основна тема – війна. Але потім, коли всі найболючіші теми висвітлені, настає момент розмов про відпочинок, як про явище абсолютно нове в цьому тепер уже новому житті. І містечко знову завмирає до наступного культурного вдиху.

Шахтарі – люди з непростим минулим, складним сьогоденням і дуже примарним майбутнім … І так само, як і люди інших професій вони схильні йти звичною дорогою стереотипів, байдужості, несвідомості. Їм дуже потрібні всі ці фестивалі, концерти і вечори з настольними іграми. Тоді вони вірять, що після важкого, виснажливого праці щось є. І це щось – нове, цікаве – стає постійною частиною їх нового життя.

• 

• 

• 

• 

• 

У Росії кожна друга тонна вугілля видобувається в Кузбасі. Цей найбільший вугільний басейн розташований на півдні Західного Сибіру, ​​на території Кемеровської області. Всього на підприємствах вугільної галузі зайнято більше 94 тисяч кузбассовцев.

Щоб зрозуміти, як шахтарі відносяться до справи свого життя, ми зустрілися з трьома представниками цієї професії. Кожен з них символізує ціле покоління шахтарів – минулого, сьогодення і майбутнього.

Перший герой – пенсіонер Юрій. Йому 68 років, 45 з яких він присвятив вуглевидобутку на посаді інженера. Представником покоління «справжнє» став 47-річний Олександр. Уже 29 років він працює на шахті, подолавши шлях від простого робітника до начальника. І наймолодший герой – Володимир (31 рік), який тільки пізнає ази професії. Його стаж – 2 роки. Кожному з них було запропоновано однакові питання, щоб з’ясувати, чи трансформується з часом професія шахтаря і як це відбувається.

– Чи потрібні шахтарі? Минуле

– Шахтарська професія необхідна. Вона бере участь у видобутку вугілля, який потрібен в промисловості, а, отже, і суспільству. Все своє життя я пропрацював у вугільній галузі. Мені подобалася ця професія. Мої дідусь, батько і багато родичів були шахтарями, тому і я став шахтарем. Народився і жив у шахтарському місті. Нічого іншого не бачив.

справжнє

– Ми видобуваємо вугілля і даруємо людям тепло. Особисто моя професія, а я відповідаю за безпеку шахти, дуже необхідна. У підземних умовах є газ, який при певній концентрації вибухає. Моє завдання – не допустити важких наслідків.

майбутнє

– Цінність професії шахтаря – видобуток вугілля на експорт. А шахтареві, в свою чергу, важлива власна безпека.

– Розкажіть про фінансування. Яка зарплата у шахтарів? Чи багато коштів виділяють на фінансування шахтного обладнання? Минуле

– Коли батько і мої близькі родичі працювали (1950-1970 рр.), У шахтарів була гідна заробітна плата в порівнянні з іншими професіями. У мій час шахтарську працю теж сплачували непогано. Зараз заробітна плата вже не на вищому рівні. Є водії, які отримують набагато більше, не кажучи вже про банківські працівниках, про економістів.

До того ж з’явився величезний розрив між простими робітниками і керівниками. Звичайно, щоб керувати потрібні великі теоретичні і практичні знання, тому й зарплата вище.

Коли я став працювати, нове обладнання тільки починало з’являтися. Зараз фінансування, звичайно, більше. Якщо не буде витрат на придбання обладнання, то безумовно і видобутку не буде.

справжнє

– Якщо порівнювати з іншими регіонами, зарплата нормальна. А ось в цілому по країні замала. Адже праця шахтаря небезпечний. Вимоги до підземних умов посилюються. І фінансування стає більше – постійно закуповують більш досконале обладнання.

майбутнє

– Мало платять. Люди спускаються в шахту і ризикують своїм здоров’ям. У мене запитують знайомі: «Як ви туди пішли? Там же сиро, темно і страшно. Ви не боїтеся? ». Я не боюся. Але я все одно на шахті через гроші. Раніше займався спортом, потім працював на залізниці. Але за 7 років зарплата не змінилася, а тепер у мене є можливість зростання. До того ж отримую освіту за рахунок підприємства.

– Які у шахтаря пільги? Минуле

– Основна пільга у шахтаря мого часу і сьогодення – вихід на пенсію достроково в 50 років. У порівнянні з іншими професіями на 10 років раніше, а після збільшення пенсійного віку різниця стала ще більше. Особисто я як ветеран можу в автобусі менше платити за проїзд. Також за кварплату трошки грошей повертають.

справжнє

– За важкі умови праці надають додаткову відпустку. Ми можемо безкоштовно лікуватися в санаторіях. Також нам оплачують проїзд до місця відпочинку і назад для всієї родини.

майбутнє

– Безкоштовне лікування. Спочатку купуєш ліки, путівки в санаторій за свої гроші, а потім шахта їх повертає. Додаткові дні відпустки дають в залежності від стажу і від важкості праці. Хтось відпочиває додатково 31 день, хтось 38, а зварювальники взагалі 45.–

Як вугільна промисловість впливає на навколишнє середовище?

Минуле

– Оскільки я інженер, то можу дати деяку оцінку. При відкритому способі видобутку вугілля потрібно рекультивацію проводити. Родючий шар, а він лише кілька сантиметрів, повинні десь складати, потім засипати назад. А за два-три роки, поки йдуть роботи, корисні мікроорганізми гинуть, і залишається від родючої землі тільки чорний колір. Навіть якщо рекультивацію зроблять, то довго нічого не буде рости.

При видобутку вугілля їздять величезні, як залізничні вагони, автомобілі. Яка екологія? Пил, вихлопні гази. Бруд була, є і буде. Екологією треба займатися постійно і не тільки на паперах.

справжнє

– Шкода, звичайно, шахти приносять. Вихлопи газів йдуть в атмосферу. Але, наприклад, на рекультивацію землі виділяють гроші, адже за цим строго стежать. Для утилізації метану існують спеціальні агрегати. Вони виробляють електроенергію, яка повторно використовується.

майбутнє

– Я живу в вугільному місті і знаю, що це таке. Звичайно, шахта шкодить екології. Не знаю, менше стало викидів чи ні. Але мені здається, не зменшилася нічого. Як були ці дим, сажа, так і залишилися.

– Як ви ставитеся до альтернативних джерел енергії? Чи можуть вони замінити вугілля?

минуле

– Чому б і ні. Але поки є газ, нафта і вугілля ними сильно займатися ніхто не буде. До того ж сонячні батареї потрібно встановлювати тільки там, де постійно світить сонце. Але в нашому регіоні такого немає. І як нам обійтися без вугілля?

справжнє

– Альтернативні джерела електроенергії не зможуть замінити вугілля. У нас дуже багато виробництв. І ще найближчі 50-100 років ми не обійдемося без вугілля.

майбутнє

– Може бути, надалі альтернативні джерела енергії зможуть замінити вугілля. Добре б було. Але в Росії це не особливо поширено.

– Розкажіть про, м’яко кажучи, неприємну сторону професії – аварії, смертельні випадки, травми. Чи стикалися з цим?

минуле

– Стикався, звичайно. Були смертельні випадки, трагедії. Особливо, коли вугілля видобували вручну. Тоді дуже багато людей гинуло. Потім менше стало. У шахті небезпечно працювати. Але якщо дотримуватися вимог правил безпеки, нічого страшного немає. Це я кажу з повною відповідальністю.

справжнє

– Я почав в 90-х працювати. У той час була низка великих аварій. Зараз їх набагато менше стало. Адже покращився обладнання і ставлення людей. Вони дотримуються техніки безпеки. У нас багато інструктажів, людей постійно навчають.

майбутнє

– Професія травмоопасная. Я ось сьогодні вдарився двома ногами одночасно. Оступився. Зараз лежу вдома з синцями. Бувають і смертельні випадки, але не дай Бог.

– Як ви бачите розвиток регіону в області вугільної промисловості?минуле

– Все залежить від потреби у вугіллі, якого ще багато. Але до нього необхідно по-господарськи ставитися. Величезна кількість вугілля залишається в надрах. Незручно добувати – отримав дозвіл, пішов в інше місце. Шкода, адже нашим нащадкам буде дуже складно підійти до кинутим запасам. Я вважаю, що сподіватися на нафту і газ не варто, а вугілля він був, є і буде. І я відчуваю, що ще довго він потрібен буде, як джерело енергетичної безпеки.

справжнє

– Я думаю буде більше шахт. Вугілля користується попитом. Зараз навіть ті шахти, які були закриті в свій час, розконсервовані і працюють.

майбутнє

– Шахт більше, ніж зараз, не буде. Я чув, що в Прокопівську, всі шахти вже закрилися. Звідти люди до нас приїжджають працювати. Тобто немає місця, де нові шахти можна відкрити.

ДОВІДКА

На частку Кузбасу припадає 59% загального обсягу видобутого в країні вугілля і 80% коксівних марок, а також 76% всього загальноросійського експорту цього виду палива (145,8 млн т в 2018 році). За даними федеральної митної служби Росії, Кемеровська область постачає вугілля в 64 країни світу. Найбільші імпортери кузбасского вугілля – Південна Корея, Японія, Туреччина, Нідерланди, Польща, Великобританія. Зараз в Кузбасі ведуть видобуток 42 шахти і 51 розріз. У 2018 році вугільники видали на-гора понад 255,3 млн т «чорного золота», 57% з яких було відправлено на експорт (145,8 млн тонн).

Урбанізація та ревіталізація: що і як?

Простими словами «урбаніза́ція»  (від лат. urbanus — міський) — , поширенням міського способу життя в певному регіоні, країні, світі, пов’язане зі стрімкого зростання кількості населення. А Ревіталіза́ція (від лат. re … — відновлення та vita — життя, дослівно: повернення життя) — поняття, що характеризує процеси відновлення, оживлення, відтворення. Ми ж будемо розглядати визначення урбанізації у контексті трансформації (ревіталізації) тобто відновлення шахтарських регіонів, а зараз покинутих споруд на тлі маленьких містечок «на виїзді».

У радянському союзі, як ніколи, будували заводи та застосовували масові виробництва. До цього відноситься й шахтарська промисловість, яка була основним способом видобування чорного та бурого вугілля для забрезпечення енергії. Колись на підприємствах планувався економічний розвиток, а на сьогодні  працівники отримали затримку зарплат, жахливі та ще й небезпечні умови праці, та закриття шахт. Уся ця, колись розвинута інфраструктура, так і залишилась стояти зовсім без діла. В гіршому випадку їй випала доля бути розкраденою за наступні декілька років. На щастя, одиницям приміщень пророкувалась краща доля.

Як трасформувати вугільні регіони в Україні?

Перша позитивна новина – трансформація вже почалась! За останні кілька років з’явилось чимало прикладів якісної ревіталізації старих закинутих приміщень, що колись слугували потужними заводами для цілого СНГ. Так, це не колишні шахти, але достойні приклади для подальшого їх наслідування!

REZAVOД – попередньо «Львівський завод радіоапаратури». Його перетворили в сучасний еко-коворкінг, та місце для розвитку людей з креативних індустрій. Ініціатори простору самі облаштували робочі приміщення під кабінети та стали розививати урбан-трансформаційну культуру. Кожен поверх має певну тематику, якісь виготовляють брендовану продукцію, інші працюють як коворкінги, фотостудії , танцювальні зали і т.д. До того ж заснували однойменний фестиваль (

• 

• 

Ще один популярний заклад у Львові !FESTrepublic. Колись завод «Галичскло», а зараз популяний клуб, місце для івентів, та офіс однієї з найбліьших мереж рестораторанів у Львові. Минулоріч тут відкрили ще й сад на даху. Це проект зі сфери імпакт-інвестування, де інвестори одночасно вкладають в соціальний вплив на регіон та отримують повернення інвестицій у вигляді дивідендів. (

Promprylad – Івано-Франківський інноваційний центр на базі старого заводу, який працює на перетині чотирьох напрямків розвитку регіону: нової економіки та урбаністики, сучасного мистецтва та освіти. Команда проекту має на меті сконцентрувати тут креативний потенціал міста та цим сприяти розвитку регіону. Зараз для запуску пілотного поверху залучили 1,2 мільйона доларів. Тут працюють 16 різних бізнесових, освітніх та культурних функцій від різних операторів. Надалі ініціатори шукають коштів та партнерів для того аби викупити та оживити решту території закинутого заводу (36 577 м²).

Jam factory Art Center – раніше був Фабрикою спиртових виробів та підсолоджених трунків «Кронік і син». За радянських часів тут працював винзавод «Укрголоввино», а пізніше на місці організували переробку овочів. У 2000-х роках будь-яка робота на цій території припинилась. За згодою власників приміщення, активісти та митці почали організовувати на «Фабриці повидла» (як її назвали) культурні заходи. Тут відбувались «Тиждень актуального мистецтва», Lviv Fashion Week, кінопокази та концерти. А у 2019 році планують повноцінно облаштувати арт-простір, в якому експонуватимуть сучасне мистецтво, облаштують художню резиденцію-майстерню, кафе і двір зі сценою, де проводитимуться кінопокази та концерти.(

• 

• 

• 

Це приклади лише західної частини України, які вже в дії та роблять великий вклад в майбутній розвиток місцевих громад. Мова не лише про культурний розвиток, а й про фінансовий прибуток, адже закинуте приміщення не приносить доходу, а ще й з’їдає податок на нерухомість та землю, а цьому випадку може заробляти на проведенні цікавих заходів, здачі в оренду. Відповідно в місцеві органи самоврядування надходять податки, які можна вкладати в розбудову інфраструктури.

У більш розвинених містах як Львів та Івано-Франківськ – популяризувати культуру та знайти інвесторів на подібні проекти легше, ніж у маленьких шахтарських містечках типу Нововолинська або Червонограда.

Нововолинськ – місто, яке було створене 60 років тому через те, що тут знайшли поклади вугілля. Керівництвом Радянського союзу було вирішено створити місто вугільної промисловості, привезти сюди робітників та успішно розпочати видобуток вугілля. Так і сталося. Більше 50 років шахти у Нововолинську видобували кам’яне вугілля та забезпечували ним країну. Але зараз, коли процес цивілизаціі пішов вперед і природні запаси у надрах землі вичерпуються, виникла велика проблема. Шахти закривають, робочих місць стає менше, депресія збільшується. Будівлі та кам’яні насипи над землею залишаються покинутими. Беручи приклад західних колег, можна ревіталізувати ці споруди, та розвивати, як мінімум в мале підприємництво, як це частково роблять у Червонограді,  а як максимум – в промислове виробництво. Можна привертати увагу до цієї ситуації громади, молоді та разом, доклавши зусилль, трансформувати свій регіон, який колись був таким перспективним, а зараз покинутий. Тим паче, що молодь міста не байдужа до цієї проблеми та показує усім, що майбутнє є, воно реальне та світле.

Як це вирішили в Німеччині

Видобування вугілля в Німеччині припинили зовсім. У 2018 році закрили останні дві кам’яновугільні шахти. Причиною такого стратегічного рішення стало те, що видобуток став дорожчим, ніж імпортування.

Рішення, подібно згаданому українському, знайшли і тут. Існує шахта, яку називають найкрасивішою в світі – Цольферайн. Вона розміщена в місті Ессен, Рурської області та припинила свою роботу ще у 1986році. Її територію зараз умовно розділяють на три зони. Одна залишилась непорушним пам’ятником, друга стала культурно-розважальним центром, третя зона – шахта №12, на її території зараз основна туристична частина. Тут орформили музеї, картинні алереї та оглядові кінозали. Зимою басейн для поглинання розігрітого коксу перетворюють на каток. (

• 

• 

• 

• 

• 

Щороку цей індустріальний пам’ятник відвідує понад 1,5 млн туристів. І не дивно, що шахті Zeche Zollverein у 2001 році присудили статус Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Екскурсоводи кажуть, що парк має в собі певну родзинку в кожну пору року. Літом, наприклад, з даху старої вуглемийки відкривається приголомшливий вид на Рурську область. Восени прекрасно виглядає так званий індустріальний гай (Industriewäldchen), посаджений на рудних відвалах. Взимку центром розваг стає каток, а навесні можна прогулятись кільцевим бульваром, протяжність якого 3,5 кілометри.

Як бачимо, урбанізація торкається всього, закинутих приміщень, які могли б знову приносити користь громадам, також. Звичайно, частіше це стосується великих міст та регіонів, проте все більше з’являється сміливців та креативних людей, які бачать перспективи там, де панує пустир, чи навіть розруха. І це позитивна тенденція хоча б через те, що люди, які живуть в місті чи навідують його знатимуть краще його історію, бачитимуть її, і навіть те, що від неї залишилось буде цінним для наступних поколінь. Тим паче, якщо ця історія поєднана з сьогодненням дизайном, атмосферою та просто наявністю життя в ній.

Кузбас називають вугільним регіоном не просто так – досить серйозна частина регіону зайнята вугільними розрізами і шахтами. Їх називають ранами на тілі області. Наприклад, в цьому році планують видобути понад 200 мільйонів тонн вугілля, і ця цифра з року в рік тільки зростає.

Влада знає, що це величезна проблема і намагаються «вилікувати» Кузбас, але це непросто. Людей переселяють подалі від розробок, порушені землі частково рекультивують, але очевидно, що цього недостатньо. Це серйозний екологічний шкоди.

Після того, як всі запаси вугілля на розрізі виявляться вичерпані, що стає з територією? Схоже, її просто кидають і огороджують, щоб та відновлювалася природним чином.

Але є спосіб вчинити з землею краще – запросити сюди людей, щоб вони відпочивали, гуляли і веселилися. Хіба ні? У це складно повірити, але таке дійсно можливо. Саме так і вчинили в Німеччині, в вугільному регіоні Лаузиц.

Подивіться на це місце – раніше тут видобували вугілля. Тепер на цьому місці з’явилося штучне озеро, набережна з доріжками для велосипедистів і відмінна велика набережна з парком.

На схилах колишнього розрізу вирощують виноград – на фотографіях видно акуратні рядки посадок. Уздовж краю озера – доріжка для велосипедистів, тут можна займатися спортом. Поруч кафе, де можна добре відпочити. Навіть не віриться, що колись тут все було покрито чорним пилом, а важкі машини перевозили тонни вугілля.

На схилах колишнього розрізу вирощують виноград – на фотографіях видно акуратні рядки посадок. Уздовж краю озера – доріжка для велосипедистів, тут можна займатися спортом. Поруч кафе, де можна добре відпочити. Навіть не віриться, що колись тут все було покрито чорним пилом, а важкі машини перевозили тонни вугілля.

Піднімаємося на вежу, яка по містку веде на верхній поверх заводу. Всередині чисто, але видно, що тут довго працювали люди – все залишили на місцях, так, як це було раніше.

Екскурсовод – дідусь, який довго працював на цьому заводі, обіцяє оживити для нас зупинилося виробництво.

«Кожна наша зміна проходила в цьому жахливо гучному шумі», – розповідає екскурсовод, підключаючи першу машину, яка просіювала вугілля. Вона повільно розганяється, але поступово починає моторошно гриміти.

«Потрібно було постійно прислухатися до того, як працюють машини, так як поломки можуть привести до зупинки виробництва і навіть до людських жертв», – перекрикує він гуркіт.

Після цього він усміхається, задоволений враженням і запрошує далі.

Нижче розташована величезна спіраль, що крутиться – тут просушивали вугілля, щоб те легко горіло. Ці спіралі нагрівалися, але не настільки сильно, щоб вугілля загоралося, але були й такі випадки – біля цієї машини загинуло кілька людей. Спіраль теж працює, а всередині підсвічується помаранчевим світлом – створюється враження, що вугілля все ще сушиться і ось-ось піде під прес – це теж частина виробництва.

Ось і він. Виглядає як величезне металеве колесо, воно важить приблизно півтори тонни. Це колесо обертається з величезною швидкістю, запускаючи прес. Виглядає дуже вражаюче і небезпечно. Для нас його не розганяють до тієї ж швидкості, але на плазмовому екрані ми бачимо, як це виглядало і чуємо той гучний звук, який видавало воно на повній потужності. Без трагедій не обійшлося і тут – одного разу це колесо відірвалося і пробило стелю вгору на три поверхи, були жертви.

Екскурсовод простягає щільний чорний брусок розміром з цеглину – це і є вугільний брикет. Він досить важкий, з написом «Rekord».

Враження від екскурсії неоднозначні: з одного боку, дуже шкода, що людям доводилося так важко працювати на цьому небезпечному виробництві з вугіллям аби прогодувати сім’ю. З іншого боку – раді, що історію не знищили, не зрівняли завод з землею. Навпаки, видно, що в нього серйозно вклалися, щоб кожна людина могла поглянути на роботу цілого заводу – всередині обладнані спеціальні проходи для безпеки відвідувачів.

Тепер цей колишній завод приносить гроші інакше – це безпечний бізнес, основою для якого став вугільний завод.